Між ніжностями

Потрібна мені була така встяска. Ох, як потрібна. Мабуть, тільки ти вмієш розставляти по місцях мої думки одним своїм реченням. Дякую, що не дозволяєш мені перетворюватися на страуса. Дякую, Сороко, що повернула мені мене.

Мені страшно дома самій, тому я завела собі депресію. Коли вже так сталося, то продовжу тему. Бути мені нитіком сьогодні.

«Між ніжностями» опинилися думки про «моїх людей». Знов за своє. Мене згинає в три погибелі, а вони навіть не питають чи жива я ще тут без їхніх слів. А якби я зникла хтось помітив би? Навряд чи.

Правду кажуть, що байдужість однієї людини, може привести до враження, що від тебе відвернувся увесь світ.

Час видихнутись

комусь в обійми.

Я втомилася виправдовуватися і пояснювати чому так, а не інакше; чому я не така, якою вони мене уявляють; чому я інша. Як риба відкриваю рота і не можу видавити із себе ні слова; не можу сформулювати одне важливе речення, вибрати хоч одну важливу думку з того мільйона думок про «ілюзії», які заполонили весь вільний простір у моїй свідомості.

Правду кажуть, що є в людини дві біди: отримати те, що вона хоче і не отримати. Я отримала.

18 років шукати тих двох людей. Найдорожчих. Найрідніших. Найпотрібніших. Знайти. Впевнити себе, що ти їм не підходиш і думати, як жити далі. Без них. Всі слова, які я так хотіла почути років зо два тому, за які б я тоді душу дияволу віддала, зараз неспинним потоком зносять усі мої дамби. Я тану, пливу, розчиняюся.

Насправді, я сама себе підставила. Не моє Несподівання, що стало Надією виявилося фальшивкою, а я. Я сама розчарувала себе. І продовжую це робити. У житті я не така, як хочу бути; в мережі я не така, як у житті. Замкнене коло, з я кого я таки вирвуся.

Гармонія і спокій народжуються тоді, коли зникає різниця між тим ким ти є, і тим, ким хочеш здаватися. Коли зникає потреба у цьому.

І вона зникне.

А тим часом між моїми ніжностями завелася глибока порожнеча. Жодної цифри, літери чи розділового знаку. Хто знав, що думок, друзів, розмов і навіть снів, через які не хочеться прокидатися, замало аби не заблукати у своїх меркуріанських стежках.

Хтось круто мене підставив переналаштувавши мою навігаційну систему. І йому за це не соромно. Я вже насилу орієнтуюся «в этих заданностях тупых», а мої координати можна визначити лише за трьома сигналами: «ти - ви», «я - він», «вона - я».

Ще один бумеранг з характерним свистом повернувся до моїх рук, а точніше до моїх думок. Але жодних надій чи сподівань цього разу не буде. Навіть Полозкова сьогодні пише не про тебе: «если что-то важно на свете, то только твой голос важен». Ні, не важливо.

Я хаос. Тотальний. Де ти, мій систематизатор? Переналаштуй мене, перезапусти, перезагрузи своїми словами. Потрібно це.

«Надо уметь молчать о том, что имеет значение лишь для тебя одного»

Я, мабуть, різко подорослішаю, коли нарешті навчуся приймати своє минуле таким, яким воно є; коли мені не буде соромно за написане, сказане, зроблене; коли не стане потреби виривати аркуші з блокнота, видаляти замітки, повідомлення і блоги. Де взяти слова, за які не соромно? Адже абсурдно вчитися мовчати, коли ще, по суті, не вмієш говорити.

«Если я продолжу поиски, то не найду ничего кроме одиночества. Неважно сколько я прожду на самом видном месте, никто не найдет меня»

Самотність. Вона всюди: у барах, машинах, на тротуарах, в магазинах - всюди. Від неї не втекти. І це, мабуть, нормально. Нормально, що поряд зі мною люди, які не можуть дібрати потрібних слів, які постійно залишають мене наодинці з мільйонами думок, а на всі мої питання перелякано підіймають руки вгору відповідаючи: «я здаюсь». Мої друзі не можуть мені дати те, чого я потребую. Натомість, у них є я і це зручно. Констатую: я зручна.

Щодо Тебе, рідна, то Ти - ілюзія. І навіть не в кілометрах справа. Весь підступ полягає в тому, що тут все зовсім не таке, яким є насправді. Я не така. Тільки здається, що відчуваєш чиюсь присутність і теплий подих, що хтось таки стоїть в тебе за спиною і хоче обійняти. Це ілюзія ідентичності, єдинопочатку.

"Но вот если слова - это тоже деньги, то ты мне не по словам"

У цій площині ми виявилися "по словам" одна одній, але зі зміною місцеположення стає іншим і курс валют і грошовий еквівалент. Навіть якщо бути оптимістами і уявити, що коли-небудь я куплю той грьобаний білет і приїду до Тебе, мені все одно забракне слів - не вистачить грошей. Думок у мить не стане і сенсу не матиме наступна зустріч і взагалі що-небудь наступне, бо то таки прірва між нами тут і між нами там. Між мною.

Можливо, спроби знайти людину яка була б рівнозначною тобі і повинні завершуватися тотальним розчаруванням? Можливо, я і справді чекаю не на той корабель та ще й в аеропорту? Мабуть, досить, як непотрібне цуценя, зазирати в очі перехожих з проханням «обійми мене», «зрозумій мене», «забери мене». Треба вже навчитися не від кого нічого не чекати. Особливо від себе.

Ви коли-небудь замислювалися над тим, як відчуває себе собака, в якої немає ні дому, ні хазяїна, ні друзів? Якій немає де жити, нічого їсти і, тим паче, ні до кого притулитися. Вона лежить на холодній землі і нікуди не збирається йти. А чи є сенс кудись іти, якщо тебе все рівно ніхто не чекає, якщо ти нікому не потрібен?